Пояс астероїдів (чи Головний пояс астероїдів — Ред.) міститься між Марсом та Юпітером. Це величезне скупчення каменів, які, як вважають астрономи, ніколи не утворювали одне небесне тіло. Коли Сонячна система формувалася 4,6 мільярда років тому, матеріал у цьому регіоні мав би об՚єднатися в планету, проте гравітаційний вплив Юпітера цьому завадив. Зіткнення каменів стали руйнівними, а не об՚єднавчими. Те, що є нині, містить лише близько 3% маси Місяця, розсіяної на площі в мільйони кілометрів.
Вплив Юпітера на цьому не зупинився. Гравітаційні резонанси, райони в космосі, де орбітальні періоди астероїдів призводять до регулярних взаємодій з Юпітером, Сатурном і навіть Марсом, дестабілізують орбіти астероїдів. Це призводить до того, що астероїди спрямовуються або у бік внутрішньої частини Сонячної системи, де знаходиться Земля, або назовні, до орбіти Юпітера. Астероїди, які залишаються в межах поясу, через взаємні зіткнення перемелюються на метеоритний пил.
Юпітер у справжніх кольорах завдяки знімку, зробленому за допомогою Космічного телескопа імені Габбла в рамках проєкту «Outer Planet Atmospheres Legacy». Авторські права на зображення: NASA/STSCI. Фото з сайту www.universetoday.com.
Група астрономів під керівництвом Хуліо Фернандеса (Julio Fern´andez) з Республіканського університету в Уругваї точно підрахувала, як швидко відбувається виснаження матеріалу поясу астероїдів. Вони виявили, що пояс астероїдів наразі втрачає приблизно 0,0088% тієї частини поясу астероїдів, яка все ще бере участь у поточних зіткненнях. Це може здатися невеликою цифрою, але вона позначає значний потік матеріалу, якщо взяти до уваги величезні часові рамки еволюції Сонячної системи.
Що робить цей результат особливо цікавим, так це те, як розподіляється ця втрачена маса. Близько 20% вилітає у вигляді астероїдів та метеороїдів, які іноді перетинають орбіту Землі, а іноді досить яскраво входять у нашу атмосферу як метеори. Решта 80% перемелюються через взаємні зіткнення на метеоритний пил, який живить слабке світіння, тобто зодіакальне світло, якк видно на нічному небі після заходу або перед сходом Сонця. Найбільші астероїди, такі як Церера (карликова планета — Ред.), Веста та Паллада, в дослідженні не брали до уваги, бо вони існують достатньо довго і більше не беруть участі в постійному виснаженні матеріалу поясу.
Зображення Церери, отримане космічним апаратом Dawn о 04:13 UT 4 травня 2015 року з відстані 13641 км. Авторські права на зображення: Justin Cowart (Джастін Коварт). Фото з сайту www.universetoday.com.
Розуміння втрати маси поясом астероїдів є важливим і має прямий вплив на еволюцію Землі. Великі тіла, які вириваються з поясу, не просто зникають у космосі, деякі зрештою потрапляють до внутрішньої частини Сонячної системи, де стають потенційно небезпечними для нашої планети через можливе зіткнення. Дослідження показує: якщо поточну швидкість втрати маси екстраполювати назад у часі, пояс астероїдів міг би бути приблизно на 50% масивнішим близько 3,5 мільярда років тому, а швидкість втрати маси була приблизно вдвічі вищою. Це добре корелює з геологічними даними з Місяця та Землі, які вказують на зниження темпів бомбардування протягом останніх кількох мільярдів років.
Пояс астероїдів часто вважають постійною рисою Сонячної системи, але це дослідження показує його як динамічну структуру, що поступово втрачає матеріал протягом мільярдів років. Шари скляних кульок, знайдені в земних гірських породах, свідчать про більш бурхливе минуле, коли масивніший пояс астероїдів надсилав до нас набагато більше шматків породи. Нині це бомбардування перейшло в стабільний струмок, оскільки пояс продовжує своє повільне скорочення. Розуміння цього процесу не тільки допомагає нам зібрати докупи історію ударів, які сформували поверхню Землі, але й надає важливі дані для моделювання майбутнього ризику від об՚єктів, що перебувають поблизу Землі.
За інф. з сайту www.universetoday.com
