Існує довгий список небесних світил, які зникли безвісти.

Переклад статті Раймонда Шубінски (Raymond Shubinski) «Stars lost to history» з сайту Astronomy.

Мапи зоряного неба — це основа як для аматорів, так і для професійних спостерігачів неба. Чи то на простій сезонній мапі, чи в комплексному атласі, перелічені зорі є непохитними та постійними.

І все ж є зорі, які з’являлися в цих публікаціях, а потім зникли. Деякі були втрачені або навіть просто уявні. Розуміння того, як зорі можуть бути втрачені — а іноді й знайдені — схоже на розповідь про цікаву таємницю.

Нова зоря

Холодної листопадової ночі 1572 року молодий астроном Тіхо Браге повертався додому. Кілька ночей було хмарно, але тепер стало ясно. Тихо добре знав зоряне небо і, розглядаючи його, побачив у сузір’ї Кассіопеї зорю, якої раніше там не бачив. Тіхо був вихованим та навченим в рамках аристотелівської, геоцентричної космології. Церква вчила, що Всесвіт вічний і незмінний. То як же могла з’явитися нова зоря на небесах?

Найбільша зоря зверху, позначена літерою I, вказує на місце, де Тіхо Браге зазначив положення наднової 1572 року на цій карті. Авторські права на зображення: Тіхо Браге, via Wikimedia Commons. Фото з сайту www.astronomy.com.

Тіхо та інші астрономи ретельно виміряли положення нової зорі на небесній сфері. У 1573 році він опублікував книгу під назвою «De Nova Stella», в якій оприлюднив дані своїх спостережень та ідеї щодо цієї незвичайної зорі. Він додав зоряну мапу сузір’я Кассіопеї, позначивши нову літерою I. Астрономічні спостереження, виконані в Європі, допомогли визначити: що нова зоря міститься у сфері (в ті часи будову світу уявляли у вигляді низки сфер на яких містяться різні небесні світила — Ред.) далеко за межами Місяця, що похитнуло основи астрономії.

До 1574 р. зоря Тіхо зникла з поля зору і, здавалося б, була втрачена назавжди. Але через 32 роки подібна історія повторилася знову. Восени 1604 р. Йоганн Кеплер, астроном і астролог імператора Рудольфа II, прокинувся посеред ночі, щоб спостерігати нову зорю, про яку вже говорили — її вже хтось бачив крізь хмарне небо Праги. До 17 жовтня хмари розійшлися, і Кеплер побачив нову зорю, яка яскраво сяяла в сузір’ї Змієносця. Кеплер не став першим, хто побачив цю нову зорю, але його спостереження та ідеї були значними. Тіхо Браге здобув славу завдяки своїй зорі, і тепер Кеплер мав свій шанс.

Йоганн Кеплер наніс на зоряній мапі положення (позначене як N) наднової 1604 року в своїй книжці «De Stella Nova». Авторські права на зображення: Йоганн Кеплер, via Wikimedia Commons. Фото з сайту www.astronomy.com.

Видима низько на південному заході, зоря з’явилася трохи вище Юпітера. Марс і Сатурн також були частиною небесного шоу. У своїй книзі 1606 р. «De Stella Nova in Pede Serpentarii» («Про нову зорю на ногах Змієносця») Кеплер підтримав ідею про те, що його нова зоря також міститься далеко за Місяцем. Як і у випадку із зорею Тіхо, вона зникла з поля зору та була втрачена для спостерігачів. Тепер ми знаємо, що обидві нові зорі були надновими I типу.

Це зображення наднової Тіхо поєднує дані рентгенівської обсерваторії «Чандра» NASA та «Цифрового огляду неба» (Digital Sky Survey). Авторські права на зображення: NASA/CXC/RIKEN & GSFC/T. Sato et al (рентгенівський діапазон), DSS (оптичний діапазон). Фото з сайту www.astronomy.com.

Небесна плутанина

Як діаманти на небі, Плеяди (M45) розташовані на спині Тельця-Бика. Це скупчення має одну з найдовших історій документування серед усіх зоряних груп. Його найяскравіші зорі вважають сімома сестрами або дівами в багатьох культурах.

Згідно з грецьким міфом, ці зорі позначають сім дочок (Алкіону, Астеропу, Келено, Електру, Майю, Меропу та Тайгету) Атланта та Плейони: кожна з них дала своє ім’я певній зорі в скупченні. У ясну безмісячну ніч неозброєним оком можна розгледіти слабкі зорі 6-ї чи навіть 7-ї видимої зоряної величини. Найяскравіші Плеяди мають блиск від приблизно 3-ї зоряної величини до 6-ї зоряної величини, що є межею видимості для звичайного зору людини. Тому більшість людей можуть бачити щонайменше шість зір зі скупчення Плеяди. Не всі можуть легко побачити сьому, найслабшу, зорю. Це породило міфи у всьому світі про «втрачені Плеяди».

Чи може одна з цих зір у Плеядах (M45) бути так званою «Втраченою Плеядою»? Таємницю зниклої сестри важко розгадати. Авторські права на зображення: Chris Schur (Кріс Шур). Фото з сайту www.astronomy.com.

Але яка Плеяда є невловимою? Було запропоновано три варіанти. Електра займає важливе місце в історіях про Трою та її руйнування. Легенди розповідають, що, коли місто горіло, вона закрила обличчя вуаллю, через що її було важко побачити. Однак, при зоряній величині 3,7 цю зорю досить легко помітити на темному небі.

Меропу найчастіше асоціюють із втраченою Плеядою. Вона осоромила своїх батьків, вийшовши заміж за смертного, а потім сховалася від сорому. Однак, як і Електру, зорю Меропу має бути видно без особливих зусиль, бо її видима зоряна величина 4,2.

Плейона, мати дівчаток, насправді може бути найкращим кандидатом. Щоб побачити цю зорю, потрібне справді темне небо та гострий зір. Плейону важко помітити, оскільки вона розташована лише за 5 кутових хвилин від Атласа (Атланта). Плейона також є змінною зорею, її зоряна величина коливається від 4,7 до 5,5. Чи є вона міфічною зорею, котра зникла? Таємниця може ніколи не бути розкрита.

Космічні хованки

Деякі зорі люблять грати в хованки. Одна з найвідоміших — змінна зоря Міра (Омікрон [ο] Ceti) у сузір’ї Кита. Міра — це пульсівна змінна зоря. Її блиск змінюється від 2-ї до 10-ї видимої зоряної величини. Змінну природу цієї зорі відкрив Давид Фабриціус у серпні 1596 року. Він обрав Омікрон у сузір’ї Кита як опорну зорю, щоб відстежувати те, що він вважав планетою Меркурій.

На початку місяця зоря мала приблизно 3-ю зоряну величину, але за лічені тижні її зоряна величина збільшилася до 2-ї. Протягом наступних кількох місяців зоря згасла й зникла з поля зору. До винаходу телескопа було ще понад десять років, тому Фабриціус не мав можливості спостерігати зорю, коли її блиск зменшився до мінімального.

Астроном 17-го століття Ян Гевелій визначив 11-місячний цикл змінності зорі та назвав її Міра, що означає «дивовижна». Зараз ми знаємо, що Міра — це червоний гігант віком 6 мільярдів років, який наближається до кінця свого життя. Інші зорі типу Міра можна відстежити за їхніми зникненнями. Хі (χ) Лебедя пульсує від добре видимої зоряної величини 3,3 до неймовірно слабкої 14-ї зоряної величини. Неподалік від Регула (Альфа [α] Лева) міститься ще один червоний гігант, R Лева, який коливається між 4-ю та майже 12-ю видимою зоряною величиною кожні 312 днів.

Міра (Омікрон Кита) — зоря, яка багато разів зникала та з’являлася протягом історії. Авторські права на зображення: Astronomy/Richard Talcott and Roen Kelly («Астрономія»/Річард Талкотт та Роен Келлі). Фото з сайту www.astronomy.com.

Доки астрономи не зрозуміли природу еволюції зір та не зрозуміли, що керує циклами мінливості таких зір, ці зорі справді губили та знаходили знову й знову.

Космічна плутанина

Яскраве розсіяне зоряне скупчення M47 у Кормі більшість спостерігачів бачить неозброєним оком на темному небі. Однак через неправильні координати, вказані Мессьє, воно було «втрачене» для астрономів понад два століття. Авторські права на зображення: Bernhard Hubl (Бернхард Губл). Фото з сайту www.astronomy.com.

Однак, зорі не обов’язково потрібно зникати, щоб заплутати астрономів. Іноді запис та найменування небесних об’єктів може створювати проблеми. Наприклад, відомий каталог Шарля Мессьє, що містить 109 «розмитих» об’єктів, містить кілька загадок. Сьогодні M47 у сузір’ї Корми внесено до списку зоряних скупчень Галактики. Мессьє описав його як досить яскраве скупчення недалеко від M46. Однак пошук цього об’єкта за координатами, вказаними Мессьє, не виявляє жодного скупчення — схоже, воно було втрачено.

Наприкінці ХІХ ст. астроном Дж. Л. Е. Дрейєр почав упорядковувати астрономічні каталоги, складені Мессьє, Вільямом Гершелем, лордом Россом та іншими. Це, мабуть, було складним завданням. Дрейєр позначив зоряне скупчення дуже близько до M46 як NGC 2478. Мессьє або ті, хто скопіював його каталог для публікації, могли вказати помилкові координати. Нині прийнято вважати, що NGC 2478 — це те, що спочатку Мессьє спостерігав. Оригінальний Новий загальний каталог (New General Catalogue, NGC) Дрейєра містив майже 8000 об’єктів, але також вміщував дублікати та помилки, допущені попередніми спостерігачами. Оновлений NGC був виправлений та доповнений, що вирішило багато помилок та загадок, таких як M47.

Поява завдяки уяві

Іноді зникають не зорі, а те, що вони символізували. Кожна культура використовувала уяву, щоб заповнити небо сузір’ями. Зараз існує 88 офіційних сузір’їв, але так було не завжди. Стародавні греки розрізняли 48 сузір’їв. Усі, крім одного — Корабель Арго (Argo Navis) — досі існують на сучасних зоряних мапах. Протягом століть європейські астрономи додавали більше сузір’їв, деякі з яких є досі, а інші були втрачені.

Колишнє сузір’я Robur Carolinum (Дуб Карла) зображено внизу праворуч на зоряній мапі, опублікованій у 1690 році Яном Гевелієм. Авторські права на зображення: Ян Гевелій, via Wikimedia Common. Фото з сайту www.astronomy.com.

У 17-му та 18-му століттях до початкових 48 сузір’їв було додано багато нових. Французький астроном Ніколя Луї де Лакайль придумав 14 сузір’їв. Едмонд Галлей, відомий завдяки кометам, створив Robur Carolinum (Дуб Карла) на честь англійського короля Карла II. (Під час громадянської війни в Англії Карл сховався у великому дубі, щоб уникнути полону.) Галлей хотів вразити короля, який оплатив його експедицію в Південну півкулю, давши Карлу місце на небесах. Дуб містився поблизу Argo Navis на південному небі. Обидва зараз втрачені та здебільшого забуті, їхні зорі віднесли до інших сузір’їв астрономи пізнішого часу.

Пошук світла

Сузір’я можуть зникати із зоряних мап, але зорі залишаються. Чи залишаються? В Інституті теоретичної фізики в Стокгольмі, Швеція, група дослідників під керівництвом Беатріс Вільярроель (Beatriz Villarroel) шукає зорі, які могли зникнути. Проєкт VASCO (Vanishing and Appearing Sources during a Century of Observations — «Джерела, що зникають та з’являються протягом століття спостережень») розроблений для пошуку цих зниклих зір.

Більшість зниклих зір, таких як зоря Тіхо 1572 року, були знайдені. Оболонку, що розширюється через спалах зорі Тіхо, виявили радіоастрономи в обсерваторії Джодрелл-Бенк в Англії в 1952 році. Навіть наднову 1054 року, яка створила Крабоподібну туманність (M1), було зафіксовано. Ці зниклі зорі та інші подібні до них залишили сліди. Але чи може зоря зникнути, не залишивши жодних доказів того, що вона колись існувала?

Вільярроель та її група знайшли близько 800 кандидатів у зниклі зорі. Багато з них можуть бути надновими, але є й інші цікаві припущення, що пояснюють, чому деякі зорі не залишають слідів після зникнення. Деякі надмасивні зорі можуть швидко колапсувати в чорні діри. Інша ідея передбачає розвинену інопланетну цивілізацію, яка оточує свою рідну зорю сферою Дайсона для захоплення всієї енергії від неї. При цьому світло від зорі майже не потрапляє в міжзоряний простір.

Спостерігаючи прекрасне зоряне небо, ми відчуваємо спокій щодо очевидної незмінної природи Всесвіту. Це відчуття руйнується, коли з’являються або зникають «нові» зорі. Але тепер ми розуміємо, що Всесвіт динамічний: у космосі ніщо не триває вічно, і багато таємниць чекають на своє розгадування. Яскраві зорі можуть бути нестійкими, але наша цікавість — може.

За інф. з сайту www.astronomy.com